Зимовий дощ – це холодні сльози
Блідого замерзлого меланхоліка Неба,
Це одкровення синьої книги,
Яку писав принц дерев і квітів
Довговолосий втікач Сітхартха
Словами мовчання і опалого листя –
Це дощ просвітлення.
Дощ, який звик замерзати й тужавіти –
Ставати скляним. Він хотів бути дзеркалом
Але марно. Він хотів бути срібним.
Але даремно. З його краплин
Не змайструєш кулі для вурдалака,
Не зробиш хреста чи годинника –
Не той час, не ті перехрестя
На дорогах, які не пройти, не проїхати,
Не проповзти пластуном на череві.
Лише дощ – одкровення й просвітлення.
Лише краплі в обличчя – холодні як доторки
Сніжної королеви – божевільної дочки Космосу.
Лише кульки води на шкіру, в зіниці очей,
Ніби хтось хоче шпурнути твою душу нетлінну
У бездонне озеро Часу, в містерію слів забутих
Білого племені сильних людей,
Що йшли за стадами оленів
На північ. Де зорі і холодно.