Знову сняться сни. То приємні і казкові, то важкі тяглі як мішане холодною водою грузьке болото. Якщо всі снива переповісти, то подумають, що вар’ят. Тому сиджу і мовчу. Мовчу, себто, не пишу. Мовчу пером. Такий вже я вродився каламар – за мовчання приймаю відсутність чорних знаків на папері. Слова то можна говорити своєму котові – але йому то що – для нього всі люди пусті базікали. Навіть Господар і той – марнотратник звуків, а я то взагалі логосоман. Ні, щоб сказати: «Няв!» І все зрозуміло. А то потягло його на хвільософію ту кляту клапату чи то на любомудріє книжне. І хто його отого безглуздя навчив? Оцього співмешканця, що пригощає смаколиками, коли йому зазирнеш в очі багатозначно. Хто його до того спонукав? Який дідько чи тітка? Ще й взявся розказувати мені свої сни. Я ж йому не розказую свої сни – не розказую, як мені наснилася мишка. І я злапав її сіреньку в куточку за хвостик. Йому таке ніколи не насниться, може тому, що він теж сіренький – і очі в нього сіренькі, і шкарпетки сіренькі, і тексти сіренькі.
Ех, друже ти мій хвостатий-вусатий і волохатий! Писав би ти краще вірші! Або пісеньки свої муркотальні. Я ж бо до твоїх порад прислухаюсь і мову твою котячу розумію. На відміну від мови вітру, що мені чужа. Бо вітер оповідає про підміну. Начеб-то не вітер він, а чудь. Не хочу про підміну чути – насниться. А надворі осінь глуха і зла – а тут ще в снах підміна. Не хочу таке бачити, коли дощ холодний. Колись вже було таке – здалося, що як засну, то насниться підміна. Я тоді три ночі не спав – заснути боявся і побачити такий сон навісний. Потім зрозумів, що сни можна гортати, як сторінки грецької книги, що писана на острові Патмос і заспокоївся. Відтоді я люблю читати книги, що писані на острові Патмос перед сном. А оскільки життя це сон, а сон це інша форма життя, то виходить, що я читаю тоті книги перед життям. Негарно виходить. Але нічого з цим не зробиш. Краще читати книги до життя, аніж після життя.
А сниться таке, що боронь Боже комусь оповісти. І не тільки Боже, а й Буже. Течи собі і далі в море солоне, а мене боронь. Снилося, що країні моїй загірній караїми товчуть мак у ступі. А я в темній кенасі розмовляю з Богом сумним. Все питаю його про щось сокровенне, а він мовчить – тільки хитає головою скрушно. А я козак, і рука так і хоче відчути в руках замашну шаблю. І жадають руки рубати тою шаблею пружну плоть ворога-зайди. А я замість того все шукаю якусь Істину незнану й невідому, як земля нічия. І питаю в порожнечі лункої: «А де ж то наш гетьман? Які церкви мурує, на яких горах і кручах?» А потім снилося, що в кутку глек повний води зачарованої. А потім той глек великий взяв та й перекинувся і розбився сам по собі. І вода потекла на сусідів – отих що під землею в Тартарі живуть. І глек той ліпили берладники. Був на ньому візерунок кольоровий, та облупився. Була на тому візерунку Істина, але де там тепер її прочитати чи побачити у візерунках. Я кинувся ту воду переймати – та де там! Хіба переймеш воду руками… А потім наснився той самий сон, що снився мені тридцять років тому – з гаком. З тим самим гаком, що чіпляє за ребра. Тільки снилось продовження. Як і тоді – кожен наступний сон був продовженням попереднього. Снилось мені, що звати мене Кармаджан, і що живу я в якісь країні за горами (тільки не в загірній, а саме за горами!), і навколо руїни, і йде війна, і живуть в тих руїнах нещасні люди… А тепер знову те саме в тому сні – знову війна і руїни, тільки я зістарівся на тридцять років і автомат в руках тримати несила. На тридцять років постарів я в тих снах. З іржавим гаком. Що теж зістарівся. Цікаво, а тому Кармаджану, якщо він існує насправді, а не тільки в країні мого сну, теж сниться щоночі, що він то я? І що, він теж у снах командував взводом у степах териконових сарматських? І читав вірші нікому не зрозумілі байдужій до всього публіці? Невже?
Прокинувся і подумав: «А може я Далай-лама? Тільки не цей, нинішній, що загубив свою Батьківщину і ніяк не знаходить по злим чужинам, а інший. Що я реінкарнація його святості та лай бла ма п’ятого Нгаванга Лобсанга Г’яцо. І мені треба мурувати Поталу…» А потім подумав: «Яка дурниця! Такого не може бути! Я не можу бути Далай-ламою, бо ніякого «Я» не існує – «Я» - це ілюзія, тимчасове сплетення дхарм. А якщо «Я» не існує, то я не можу бути кимось, навіть собою бути не можу, не те що Далай ламою. І Поталу мурувати не моя справа. Тут хоч би Істину пізнати або людство врятувати, а то взявся Поталу лагодити – теж мені штукатур знайшовся…»
А ту іще людина зі світлим чубом сказала, що немає в мене ніякого кота. А з ким же я тоді щодня розмовляю? Ні, не права ця людина світлочуба. Є в мене кіт. І сни мені сняться щоночі. Коли наважусь спати і сни бачити. Наважусь, бо щоразу боюсь, що насниться таки мені справжній сон, в якому відкриється Істина.