Але радості теж недостатньо,
Хоча очі і губи привітні.
І в думках, як завжди, делікатна,
І у рухах так само тендітна.
Відчуваю себе, мов без шкіри,
Наче душу наголо, напоказ.
Бо була і довіра, і віра,
Але ти в них шукав якийсь доказ.
Гострий ніж від твоїх провокацій
По сантиметру, в серце, руками…
А я мрію про запах акацій
І про плечі разом, під зірками.
І так лагідно, тихо, спокійно…
Співзалежність давно не в фаворі.
Старі травми давно вже покійні,
І з очей позлітали всі шори.
Я б приймала тебе без ілюзій,
Аби ти лиш хотів бути званим.
Дарувала б тобі ол-інклюзів,
І у щастя була б завжди вбрана.
Але що тобі? Що тобі треба?
Ти ж так само: налитий, дозрілий.
Почуттями не грайся, не гребуй.
Бо повернеться. Вернеться, милий!
Я не можу без тебе, не можу.
Хоча часом такий неможливий...
Але, певно, у цьому ми схожі, -
Та й такі могли б бути щасливі!
Я не можу без тебе, не можу!
Хоч могти безліч раз намагалась.
Хоч живу, але якось не гоже:
Все не те, нікуди не дісталась.
Бо не можна сказати, щоб радість,
Хоча світла у серці так само.
Та якби ж крок за кроком, у старість,
Як партнери, як тато і мама.
Щоб разом пити чай із акацій
І триматися разом плечима,
Берегти резонанс від вібрацій
І в один бік дивитись очима.
23.04.2020