Зрілі роки Серафима (Рассказ)

У людей – у тих, хто обтяжений цим іменем – «людина» - дитинство поступово переходить в юність, юність – у зрілість, а зрілість – у старість. У всіх. Крім Серафима. У нього все змінювалось раптом: так само, як з іншими етапами життя, юність в нього моментально закінчилась і перейшла в зрілість. Тільки не кажіть, що це моє суб’єктивне сприйняття: це була його реальність. Прихід зрілості Серафим відчув одного літнього дня: після закінчення філософського факультету університету він здійснив вчинок незворотній і фатальний – він примудрився одружитися. Де, в якому філософському трактаті він вичитав, що це потрібно зробити – невідомо. Яким логічним чи інтуїтивним шляхом він прийшов до висновку, що так треба зробити – лишається великою загадкою мислення та історії науки. Але факт лишається фактом – це відбулося. І в ту мить, як на нього начепили металеве кільце і подивилися хижим поглядом, Серафим з сумом і відчаєм зрозумів: безтурботне життя закінчилось. Юність минула назавжди. Все перед очима закрутилось і стало як в тумані: і люстра, і зловтішні погляди державних службовців, і серпасто-молоткастий герб. З безодень свідомості випливла цитата Сергія Єсеніна: «… Все пройшло як білих яблунь дим, я не буду більше молодим…» Прийшла сумна зрілість з її турботами про хліб насущний, який чомусь не давали днесь, а доводилось заробляти його в поті чола свого. Завершилась романтика юності, настав суворий реалізм.

Зрілі роки Серафима збіглися з вісімдесятими та й з дев’яностими роками століття двадцятого – епохою цікавою і незвичайною. І можна було б очікувати, що життя Серафима стане якщо не втіленням, то відображенням цієї яскравої епохи. Аж ніяк! Серафим ніби випав з часопростору, замкнувся в собі, пішов у свій ментальний світ (до речі, доволі цікавий!). Епоха його наче й не торкнулась. Щодо причин сього можна сперечатись, але навряд чи варто.  

Дружина Серафиму трапилась на диво сварлива, шкандальна і стервозна. Зрозумів це він наступного дня після шлюбної ночі, щодо якої в новоспеченої дружина була ціла купа претензій. Але Серафим цим не засмутився. Він тільки подумав про прийдешній «медовий місяць» і процитував Біблію: «… вкусих мало меду, і се аз помираю…» Потім неодноразово торкаючись теми невдалого одруження, Серафим згадував Сократа і казав, що така дружина дарована була йому Небом для випробування міцності його філософських поглядів. І якщо він терпить отаку дружину, то витримає будь-які випробування. Крім нестерпного характеру дружина Серафима мала дуже непривабливу зовнішність, що з роками, нажаль, змінювалась не в кращу сторону. Крім іншого негативу, в неї почала рости борода і вуса, голити які вона категорично відмовлялась. Але це Серафима не засмутило. Жартома він казав їй: «Моя вусата грецька красуня!» На це дружина ображалась і заперечувала, що вона зовсім не гречанка, а халдейка, дочка турецького підданого. Проте, вусатість-бородатість дружини не викликала в Серафима естетичних трагедій та переживань. Він навіть зображав якусь радість, заявляючи, що в деяких племенах Океанії є звичай наносити жінкам татуювання в вигляді вусів та бороди, а тут і тату не потрібно – все природньо, все і так є! У шлюбному ложі дружина Серафиму відмовляла, так що Серафим хоч і дуже-дуже хотів виконувати подружній обов’язок, але можливості такої не мав. Але, все таки, дщерь – отроковицю вони на світ Божий сотворили якимось дивом (не інакше). Дочка була точною копією мами, а по стервозності навіть перевершила її. Але про це не зараз – пізніше. Серафим висловив гіпотезу, що це був партеногенез, але, схоже, він помилявся. Проте, в домі Серафима не завжди лунали ораторією лайки, сварки та крики. Дружина йшла собі по справах, і в домі зависала в повітрі іржавою сокирою тиша. Дружина Серафима була лікаркою, лікувала нещасних хворих по жіночій частині, і тому заробляла набагато більше Серафима – наукового співробітника Інституту філософії Академії Наук. Що теж було причиною постійних докорів. Дружина постійно нагадувала судженому, що вона, мовляв, постійно «має живі гроші» і «працює не тільки за дякую». На що Серафим відповідав, що гроші не можуть бути живими, це матерія мертва, засоби обміну, а працювати треба в першу чергу за дякую. Проте, Серафим не особливо реагував на докори, свою скромну зарплату дружині повністю і покірно віддавав без залишку, радів тому, що він «малим ситий». Дружина обзивала його при цьому козлом безрогим і додавала лагідно: «Щоб ти здохнув, чмо задрипане! Сам собі їсти готуй!»  

Працював Серафим філософом, але ремесла свого соромився. Причиною сього був такий собі випадок. Якось Серафим поспішав на роботу, запізнювався і зупинив таксі. Водій взяв його на борт машини, як беруть метеори на космічний корабель чи робінзонів на каравелу, повіз і спитав його – ким він працює. Серафим чесно признався, що працює філософом. Водій тут же почав на чому світ стоїть лаяти філософію і філософів. Паплюжив Сократа, Платона, Епікура, Демокріта найгіршими словами. Потім почав ганьбити Тому Аквінського і Декарта. А потім взагалі дійшов до Лєніна (водій чомусь вважав Лєніна філософом) і почав щодо нього так сквернословити, що Серафим від страху закрив вуха і заплющив очі, подумав, що водій везе його прямо на Колиму.

Серафим мріяв працювати в відділі Історії філософії, але вакантне місце біло тільки в відділі Наукового комунізму, і Серафиму довелося влаштуватись на роботу туди. І написати дисертацію на тему: «Методи вирішення філософських проблем мислення в процесі побудови комунізму», яку успішно захистив по закінченні аспірантури. Він розумів, що пише повне марення, нісенітницю і словоблуд, і навіть навмисно писав дурниці цілими абзацами. Але всі навколо розуміли, що це така гра – писати марення про комунізм, всі так робили, тому в совковому інституті прийняли його як свого, і він захистився на ура. Отримавши науковий ступінь Серафим зітхнув, усвідомивши, що мірою його роботи віднині будуть написання і публікації ось такого марення і продовжив писати статті в тому ж дусі: «Ідеї матеріалізму в ранніх марксистів і збільшення надоїв молока в корів в умовах Тамбовської області», «Критика модернізму та соціалістичне змагання на хімічних заводах», «Філософія виконання і перевиконання планів дев’ятої п’ятирічки», сподіваючись, що ось така от псевдотворчість буде йому індульгенцією, і він зможе з часом писати в собі стіл те, що думає про неоплатоніків часів домінату та ранніх схоластів Ірландії. Але безглузда імітація роботи і побут настільки відволікали його і заважали творчості, що він зрозумів, що нічого істинно великого не напише, і слід його в науці буде вбогим в будь-якому випадку.

Бавився він трохи літературою – писав повісті та оповідання, новели, п’єси та сценарії до кінофільмів, трохи пробував себе в поезії – писав сонети та елегії, які були настільки сумними, що редактор часопису «Москва» після прочитання так розплакався, що його довго не могли заспокоїти ні молоді секретарки, ні краплі з бромом. Весь у сльозах редактор сказав, що не може друкувати настільки сумні вірші, не може він так засмучувати весь совітський нарід – комунізм тоді перестануть будувати з жалю та печалі. Збереглися рукописи повістей Серафима: «Кондратій Ножиков та його іржавий трактор», «Втеча старого віслюка», «Уламок Місяця та гранчак». Була в нього спроба написати п’єсу не в стіл, а для глядача і спробувати домогтися постановки цієї п’єси в МХАТі. П’єса називалась «Березневі дні ударника Івана Ложкіна». Але п’єсу відхилили, критики сказали, що там забагато надто відвертих еротичних сцен, що межують з явною порнографією. Герої п’єси в процесі виконання плану виробництва акумуляторів віддавались настільки бурхливому коханню, що жоден рецензент не міг дочитати п’єсу до кінця. Один критик після прочитання цієї п’єси навіть захворів на еротоманію. Серафим почув, що його п’єсу заборонили і дуже здивувався: «Як же так? Ми живемо в марксистській країні, яка будує комунізм. І Маркс, і Лєнін писали про необхідність ліквідації сім’ї та приватної власності, про необхідність сексуальної революції, як частини революції соціальної, про вільне кохання при комунізмі, і тут мені цензура забороняє еротичні сцени! Де логіка?» Обуренню його не було межі, цей факт його остаточно переконав, що ніхто комунізм будувати в СССР навіть не збирається, а уся ця ідеологія тільки ширма, маска державного феодалізму під назвою совок.

Наприкінці вісімдесятих років, як і багато хто з совкових та білясовкових інтелігентів, Серафим «вдарився» в релігію. Якщо в юності його вабив католицизм, він з насолодою слухав орган, особливо фуги Баха, подовгу сидів в костьолах, спеціяльно для цього їздив до Вільнюса і навіть мав контакти з таємним католицьким орденом «Троянда та хрест», то в зрілі роки його понесло на Схід – Серафим захопився зороастризмом, який він називав, звісно, не зороастризмом, а ваґві-дена-маздаясна. Серафим поклонявся вогню, схилявся перед чистими стихіями, ходив у білих шатах, зазивав себе чи то мобедом, чи то мопедом (при цьому голосно і протягло деренчав), мріяв, що після смерті його тлінні залишки віднесуть до Башти Мовчання, а 25 грудня славив Митру. І славив його так голосно і натхненно, що сусіди оборювались. Збіглися всюдисущі журналісти, що навперейми задавали питання:

- Серафиме Петровичу, а чому Ви славите Митру замість того, щоб поставити ялинку і покликати Діда Мороза і Снігуроньку?
- Культ Діда Мороза поганський, негоже його дотримуватись людині істинної віри. А Митру я славлю, бо це язат, втілення Ахура-Мазди.
- А чому Ви поклоняєтесь Ахура-Мазді?
- А ви що, хочете щоб я поклонявся Ангра-Манью? Не дочекаєтесь, шановний, не дочекаєтесь! І ніхто не дочекається!

Журналіста того сак сильно вразили слова Серафима, що він поїхав до Баку і досі живе там. На роботі – в Інституті філософії до релігійних поглядів Серафима віднеслись як до дивацтва, відверто над ним сміялися, тикали під ніс книжку Фрідріха Ніцше. На це Серафим заперечував, що Ніцше писав зовсім не про це, а зороастризмі є зачатки матеріалізму, комунізму та діалектики. Парторг інституту пообіцяв зробити оргвисновки, але всі розуміли, що це жарт, бо Серафим на партійних зборах інституту так запекло закликав до побудови комунізму і так всіх переконував, що «партія – це розум, честь та совість нашої епохи», що навіть директор інституту на п’ять хвилин в це повірив. Дружина до релігійних поривів Серафима відносилась теж нормально. Його жона не любила тільки веганів та анархістів. А оскільки Серафим м’ясо вживав з великим задоволенням (особливо баранину), а свої анархістські погляди ретельно приховував, портрет Нестора Махна сховав так, що навіть сам не міг його знайти, то дружина до Серафима не мала ніяких претензій, навіть під час його екстатичних ритуалів напередодні Нового року. Крім того, Серафим здійснював поклоніння переважно в лісі або на кухні.

Дружину Серафима бісило те, що Серафим не любив стояти в чергах, та й не стояв (в чергах, звісно, а не те, що ви подумали). Якщо дружина його примусово ставила в чергу за маслом чи за туалетним папером, то він постоявши годинку-другу, раптом здивовано озирався, голосно запитував в порожнечу: «Що я тут роблю?!» і йшов геть. Проте, туалетний папір і масло дружині Серафима (як лікарці) приносили в якості «дякую», так що великих сварок ця поведінка Серафима не викликала. А після відомих подій в Північній Євразії та Палеарктиці черги пропали як такі, і ґрунт для сварок став іншим. Штучним.

З напоїв Серафим в зрілі свої роки дуже любив горілку, вважав її чомусь аристократичним напоєм, хоча пив її рідко, тільки на День філософа – своє професійне свято. На день медика (який дружина відмічала як на роботі, так і вдома) Серафим пив коньяк «Курвуаз’є» (дружина з роботи приносила). У назві цього коньяку Серафим вбачав якусь алюзію. Вина в зрілі свої роки він цінував тільки іспанські і непогано в них розбирався.

За кордоном Серафим бував двічі – і щоразу в Італії. Перший раз в Венеції, як учасник конференції «Неоплатонізм та сучасність» в 1995 році і вдруге – в Неаполі – на конгресі «Антична філософія» в 1998 році, де він виступив з доповідями: «Симеон Благоговійний та візантійські містики ХІ століття» та «Вплив шумерської філософії на полісний лад міст Фессалії в античній Греції» відповідно. Доповіді викликали захват слухачів і просто сенсацію – Серафим виголосив їх на латині з коротким резюме на готській та давньогрецькій мовах. Поїздки йому фінансувала Норвезька асоціація вільних мислителів (НАВМ) – англійською Norwegian Association of Free Thinkers (NAFT). З поїздок він не привіз дружині ніякого подарунку, бо гроші йому виділяли тільки на дорогу (замість готелю він ночував на лавочці в парку). Відсутність подарунків викликало нескінченні докори з боку дружини, що тривали щоденно, роками і починались словами: «Сволота! Егоїст! Старий збоченець! Негідн6ик! Савонарола! Муссоліні! Подарунків мені з Італії – країни телят не привіз!» і таке інше, і тому подібне. Серафим хотів заперечити, що вона сама щороку відпочиває, якщо не на Канарах, то в Ніцці й без нього, а подарунки купляє тільки собі, але так нічого не сказав. Просто він прекрасно знав, які в його дружини погляди на гендерну рівність та фемінізм. Його поїздки в Італію мали ще й інші неприємні наслідки: колеги по роботі почали заздрити Серафиму. На вченій раді інституту почали лунати голоси: «Та хто його туди послав?!», «А що гідної кандидатури не знайшлось?», «А хто взагалі його уповноважував на міжнародних конференціях представляти наш інститут, нашу країну, наш народ?», «А хто затвердив теми його досліджень? На якій вченій раді?», «Та він ганчірка, а не вчений!», «Та все, що він пише – повні нісенітниці!» З інституту Серафима стали відверто виживати.  Але Серафим на це не реагував взагалі.

Хоча терпилою Серафим ніколи не був. Комунізм він не любив і цього особливо не приховував. Враховуючи його погляди, можна було б очікувати, що Серафим наприкінці вісімдесятих включиться в політичну боротьбу з совітами та большевизмом, особливо якщо врахувати те, що в молодості Серафим дисидентсвував та фрондував, хоч і трохи. Але Серафим на той час мислив про вічне і був далекий від суєтного. У ті часи Серафим говорив, що большевизм та комунізм не є чимось принципово новим – не раз і не два щось подібне вже було в історії людства, не раз повторювалось і закінчувалось одним і тим же – крахом тоталітарної системи. Падіння комунізму та зменшення розмірів імперії зла він зустрів байдуже – без будь-яких емоцій. Тільки зауважив якось: «У Росії потрібно будувати не комунізм, і не капіталізм, а зороастризм!» У ті часи він мріяв, що Росія стане теократичною зороастрійською державою, що державою буде правити Сар-Мобед, що буде обиратися дастуром, а провінціями будуть правити хірбади. І не бачив у цій мрії нічого утопічного – наявність в багатьох містах Росії «вічних вогнів» він бачив початком зороастрійських храмів, в кожному з яких буде горіти «Вогонь Незгасний». Хоча відношення Серафима до зороастризму не було однозначним і постійним, хоч він і щоденно повторював: «Ушта ахмай яхмай ушта кагмайцит!» Якось в часи гоніння на зороастрійців в СССР один неофіт спитав Серафима: «Цікаво, а віросповідання зороастризму буде таким ж захопливим і солодким, коли проповідувати його будуть легально?» На що Серафим відповів: «Якщо його будуть проповідувати наші хлопці, то – так!»

А взагалі, Серафим в ті роки більше всього любив не збочуватись і не фантазувати, а читати. Він мріяв про той час, коли ніщо і ніхто не буде його відволікати від читання і філософських роздумів. Він зібрав доволі непогану для свого часу бібліотеку і вечорами серед Міста зачитувався творами Лао Цзи, Конфуція, Евстафія Солунського, Чарльза Дікенса, Франсуа Війона, Гюстава Флобера, Шарля Бодлера, Горація, Сенеки, братів Кирила та Методія, братів Гонкур. Хоча в поезії Серафим більше за інших цінував Петрарку (про нього казав, що «він з сучасних») та Овідія. А з прози особливо цінував Андрія Платонова та Йосипа Мандельштама.

Ходили вперті чутки, що хату свою він пропив, мовляв, тому і став безхатьком. Але це неправда. Неможливо пропити те, чого немає. Помешкання належало не йому, а його дружині. Так само, як і все, що в тому домі було, крім самого Серафима. Серафим завжди відчував, що він належить самому собі і більше нікому.

Наближення старості Серафим довго не відчував. Навпаки, сприймав себе вічно молодим та бадьорим – особливо своє тіло. Можливо, це пов’язане з тим, що Серафим у ті роки нічим не хворів. Те, що прийшла старість він зрозумів несподівано і раптово. А трапилось це ось як – одного злощасного дня двохтисячних років. До Серафима, що читав Геродота, підійшла його дочка і сказала, що він смердючий козел, вічний жебрак, найгірший з її предків, що не може забезпечити дочку ні прикидом, ні бабками, ні тачкою, ні флетом. Серафим половину сказаного не зрозумів, але відчув одне – дочка стала дорослою, ва він давно нікому не потрібний і всюди зайвий. У голові виплила цитата: «Стала дорослою дочка, стало нема чого жити…» У той же день він кинув роботу, пішов з дому і більше ніколи не повертався. Він став жити в Місті, став філософом вулиць, мислителем завулків, його Вітчизною став Всесвіт, дахом – Небо, учнями – перехожі. Серафим знову захопився буддизмом, отримав весь світ і Славу, хоча вони йому вже були не потрібні…

Так почалась старість Серафима.