пускаємо зливу спадати цівками:
вода того краю, де темно,
де жоден ножа не уникне…»
(Пауль Целан)
Над містом п’яним
(І то не від бренді кольору осені)
Вже тисячу літ –
Тисячу розкуйовджених років,
Які навіть бородатий літописець
Не наважувався перетворити в літери –
Чорні знаки на пергаменті сірому,
Висить Місяць тверезий,
А якийсь вусатий філософ
Казав, що він злодій,
Бо злодії завжди з ясним розумом
(Аякже!),
І цей ночі володар блискучий
Таки краде в мене сон кавалками
Своїми мовчазними пророцтвами,
Які мушу слухати – я –
Горожанин кам’яних лабіринтів,
Що залив собі вуха воском
(Бо сирени-атланти під кожним балконом
З якого визирає Джульєтта-калічка
Марно очікуючи серенади:
Бо хто ж шаленіти дозволить собі
Коли оком тверезим оцей –
Цей монах блідий кляштору-ночі,
Цей вічно лихий Цезар,
Ватажок легіону зірок).
А в місті п’яному танцюють будинки
Нудну тарантелу.
Він очі заплющив на ніч одну.
Лише на одну.
Може йому стало соромно…