«Ти зрозумій, - ми ні там, ні тут…»
(Зініїда Гіппіус)
Про минуле писати важко. Про майбутнє легше. Майбутнє більш ілюзорне, хоча менш ефемерне. Найлегше, звісно, писати про сьогодення. Взагалі, найлегше жити сьогоднішнім днем – усвідомити, що минуле назавжди пройшло і стало тінню, а майбутнє ще не прийшло, тому не більше ніж фата моргана. Але виникає проблема – не встигнеш написати про сьогодні, як воно вже стає минулим.
Насправді ніхто не пише про сьогодні – всі пишуть тільки про минуле. Навіть ті, хто фантазують про майбутнє насправді тільки викладають проекцію подій минулого. Фантазують на тему, що все повториться, тільки в інакшій формі. Мені завжди хотілось писати про сьогодення. Про цю мить, що саме зараз. Але перо мимоволі зісковзується в минулий або майбутній час. Я завжди заздрив таким поетам як Бусон чи Басьо – вони вміли жити сьогодні, в цю мить. Омар Хайям хотів, але не зумів. Всі його вірші – це лише спроба жити сьогодні, але зловісна думка, що ми всі станемо травою і люди минулого стали жменями глини не давала йому спокою. Як і всі про минуле пишу. Хоча б тому, що минуле наше завжди спотворювали, завжди знаходилась зграя злодіїв, які це минуле крали, спаплюжували, спотворювали і потім підсовували якийсь пережований совковий сурогат – ось вам ваше минуле, споживайте!
Коли забувають про людей, які гідні пам’яті – це боляче. Але коли обливають брудом прекрасних і чистих – це огидно. У Джойса в його знаменитому «Уллісі» постійно сторінка за сторінко прокручується одна і та ж думка – людина здатна бути собою тільки в певному етнічному часопросторі. Поза ним людина розчинаючись в потоці елементів свідомости просто стає цим потоком, зникає як особистість. Мене завжди цікавили другорядні поети шевченківської доби. Чомусь побудує думка, що між Котляревським і Шевченком була величезна порожнеча, космічний вакуум у Всесвіті українства. Але це не так. Ми просто мало згадуємо своє минуле. І тут випливає закономірне питання – чи українська література є єдиним феноменом? Справді, чи література Нестора літописця, Сковороди, Шевченка, Хвильового та Цибулька є тою ж літературою, в тому ж етнічному часопросторі?
Сучасна епоха – вихор: все змінюються, навіть те, що віками лишалось незмінним – клімат, психіка людей, взаємини статей. І щоб врятувати спадкоємність словотворення необхідна певна інтегруюча філософія. На кшталт світоглядно-етичної парадигми Конфуція. Я пробую уявити собі цього бородатого мудреця впорядкованого світу детермінант ритуалу у наших лісостепах і не можу! Така філософія не може стояти на чорноземі, що постійно втікає з під ніг, на землі, яку постійно намагаються вкрасти, яку постійно потрібно боронити як не шаблею то пером. Ґео Шкурупій колись сказав геніальну фразу, яку ми чи то пропустили чи то недочули: «…Тільки нам відкрито семафори в майбутнє!» І це справді так. Дороги і семафори створюють не для злодіїв, що промишляють у потягах культури чи хочуть чиюсь культуру знищити. Дороги і семафори існують для творців національних культур. Тільки ми інколи страждаємо на дивний дальтонізм – не розрізняємо червоного та зеленого світла і гавимо слушний час. Так, так, той самий, що «кличе нас».
Акутагава Рюноске колись написав фатальну для себе фразу: «я програв». І ця фраза його вбивала, а не страх перед ілюзорною хворобою. Як мінімум двоє геніальних людей в нашій літературі померли по причині спалювання власного роману – Гоголь і Хвильовий. В обох випадках це було ритуальне самогубство – знак протесту проти обставин, що забороняють творити. І скільки геніальних творів вони могли б ще подарувати людству, якби усвідомили, що література – це завжди протест проти огидної дійсності, завжди бунт і барикада. Фрідріх Ніцше здається усвідомив це («…Я кличу вас не до праці, а до боротьби. Я кличу вас не до миру, а до перемоги.»), але його відірваність від культурного спадку вирвала з-під його ніг ґрунт. Людина не може довго висіти у невизначеному просторі – божевілля тоді логічний наслідок. Культурний спадок предків – ось чим живе будь-яка література! Гао Ці, певно, це розумів більше ніж будь-який інший китайський поет епохи Мін (хоча китайську літературу без цього постулату взагалі уявити неможливо). Але у нього в цьому усвідомленні домінує тема самотности в просторі культуротворення: «У хащах дрімучих, у прикрій самотині з ким відшукаю я квітку пізньої осені?» Трагедія Гао Ці в тому, що він не бачив серед сучасників творців і не відчував в минулому опори. Батьківщина за якою він так тужив не може існувати тільки сьогодні – навіть якщо вона вічна як Китай. Вітчизна існує, якщо вона має минуле і це минуле трепетно бережуть. Це розуміли всі хто хотів знищити інший народ – в народу забирали його минуле. Р. Кіплінг саме тому є поетом вічності, що відштовхувався від минулого, як від точки відліку. Для нього ці тіні – піктів та «абеткових істин» були цеглинами з яких будується сьогодення. На наших очах відійшли в небуття епохи (навіть не одна).
І нас знову годують міфами. Тому – згадуймо. Дивлячись на малюнок галактики на трипільському глечику я думаю: предки зуміли нам сказати про сокровенне, тільки ми не можемо зрозуміти їх високі істини.