Як втома дістає Така безглузда Й незграбна праця. Доколи наш жіночий труд Гнобити буде нас? Можливо досить З чоловіками тягатись?! Жінки, мабуть, Створіння легкокрилі Їх сам Господь створив Як цих чарівних птахів: І пурхати вони повинні - Ніжні, милі, А не повзти без сил Впріваючи в потах. Коли нікчеми стережуть Своє життя Створивши затишок, Та обладнавши пухом, Їм ніколи радіти За жінок, Жінки ж вони завжди Сильніші духом. Отож і я Над віршами кроплю, За день створіла І чудово і багато Про те, як я Кохаю, та люблю Люблю дбайливо, Та затято ... Але тут в інтернеті збій, Все зникло взагалі, У чому сенс не розумію. Хіба я винна, Що за мову не радію? У чому помилка тоді У чому взагалі вина? Невже тому Що в мові не сильна? Який поганий «поц» Все знищив, Вкрав творіння Мій крик душі, Мій вірш, Сумніви і томління? Я в розпачі увесь час, Засмученая в шоці, Але якщо кортить, Свербить Під серцем в боці, Панове, прошу, Якщо в змозі, Поправте мій цей вірш, Що б був в моєму обозі. Але якщо мій вірш Вам ріже слух, Гнітить звичай І попирае дух, То, прошу паньство, Чимчикуіте мимо, Я теж, як ви вразлива, Та раніма.