На заставі нашої людяності
Холодні вітри пустелі,
В яку китайські солдати
заривали свої кістки.
Століттями.
Тисячоліттями.
І тільки західний вітер
Дме як раніше
В полотно прапорів
Династії Мін.
Відчиніть ворота
Для цього вітру-заброди,
Для цього вітру-монаха,
Що зазираю в кожну
Суху криницю пустелі,
Що жене кудлаті хмари,
Зіткані з сірого пилу
Мимо стійбищ варварів сюнну,
Мимо гір пихатих Лун Шань
В долину ріки Жовтої,
Де знов гримлять литаври,
Бо час сідлати коней,
Бо час поля кидати,
І знову топтати ногами
Пісок і пил пустелі.
(Мелодія «Лун Чжан Лао»)