Коли вчителя підкосила хвороба
І лежав він нерухомо на ложі,
І думав, що дорога життя довершена:
Так дочасно і так невчасно,
І час уже підвести підсумок,
Риску під картиною життя,
Чи то текстом на шовку днів,
І марно складати заповіт,
І останні настанови давати
Учням нетямущим – бо навіщо?
Попросив Вчитель
Ложе до вікна підсунути,
І вікно весні відчинити,
Щоб помилуватись востаннє
Квітучою гілкою вишні.
І тоді він побачив,
Як на гілку квітучу,
Яку вітерець пестив,
Сіла маленька пташка –
Жовта, як весняне сонце,
З синім – як весняне Небо,
І проспівала веселу пісню
Про життя нескінченне.
Тоді Вчитель покликав учнів
і промовив їм голосом бадьорим:
«Відкрийте ноги мої!
Відкрийте руки мої!
У Піснях сказано:
«Трепетно остерігайся,
Наче ти на краю безодні,
Наче ти на тонкій кризі.»
Віднині мені зрозуміло,
Що я вцілів, діти мої!»