Чжуан Чжоу вчитель-дивак
Мандрував через ліси і гори,
Забираючись понад хмари
(Де один лише вітер друг),
Крізь ліси дрімучі йшов,
Де дерева чіплялись за камені
Коренями-руками втомленими,
Ріки буремні долаючи
З водою швидкою і прозорою,
Шукаючи Забуте Селище,
Де люди про самих себе забули.
І якось біля руїн храму,
Біля перевалу Забуття
Зустрів він селянина місцевого,
Що пообіцяв показати
Джерело, що повертає молодість.
І скуштувавши його воду холодну
Вчитель Чжуан Чжоу промовив:
«Ліси в горах і рівнини,
Що вкриті густою травою,
Приносять нам радість і насолоду.
Але не встигає зникнути радість,
Як приходить смуток.
Приходу радості і смутку
Ми не можемо завадити,
Їх зникнення зупинити не можемо.
Бо людина, на жаль, це лише
Тимчасовий притулок
Для речей і думок.
Бо людина знає лише речі які бачила,
І не знає тих, яких не бачила,
Може те, на що здатна
І не може того, на що не здатна.
Тому людині не втекти
Від незнань і нездатності.
Хіба не гірко намагатись
Відвернути невідворотне!
Істинні слова – без слів.
Істинне діяння – недіяння.
Наскільки нікчемне пізнання
Загальновідомого!»