Йшов невідомо куди, прямо вперед,
З криком, що линув з дна божевільно серця...»
(Еміль Верхарн)
У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:
Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»