Живе собі потроху, не вщуха, Моя здивована любов до світу, Нехай той світ завжди потроху чхав На щирого, смішного неофіта. Давно розумні про біду торочать, Що кожен день Армагедон малий. Десь там, за ребрами, завжди болить. А, втім, живу собі. І далі хочу. І як би дідько тут не напаскудив, В очікуванні дружного кінця, Якого сам собі наобіцяв, А світ живе собі. Тож, далі буде.