Після виключення з університету я поїхав жити в невелике провінційне містечко. Старовинне, але з втраченою давньою архітектурою – совіти встигли зруйнувати там все що можливо і забудували місто потворними «хрущовками». Крім всього іншого місто було перенасичене військовими заводами, а край ракетними військами.
Я опинився на роздоріжжі – майбутнє мені бачилось у цілковитому тумані. Було лише ясно, що знайти себе і свій шлях у цьому житті мені не дадуть. Не дадуть навіть отримати освіту. І змиритися з режимом, з системою, що ламає людині життя за кілька листочків паперу списаних нерівним почерком я би все одно не зміг. Я все одно висловлював би свою думку і незадоволення, і це рано чи пізно закінчилось би фатально – система була сильніша за самотніх романтиків – вона знищувала їх. Я був майже впевнений, що мене досить швидко просто знищать фізично – за мною слідкували (це було помітно неозброєним оком, я почав навіть звикати до «привидів у цивільному», що ходили «хвостами»), телефон прослуховувався (один мій знайомий казав, що відчуває фізично коли телефон не прослуховується. До такої степені чуттєвості я ще не дійшов – я відчував фізично, коли телефон прослуховувався.) А за вікном стояла (ні, висіла в повітрі) андроповщина. З телевізії виливався страх – прямо з екрану на підлогу. Диктор таким тоном говорив слово «Андропов» наче усвідомлював про кого він говорить. У голосі телеведучого при цьому звучав навіть не страх – моторошність.
Я відчував, що система ця зі своїм безглуздим комунізмом рано чи пізно завалиться. Але я чомусь гадав, що це буде років так через двадцять – не раніше. Час прискорювався, а я про це і гадки не мав…
Спроби влаштуватися на роботу перетворювались в якусь комедію – варто було мені назвати в відділі кадрів своє прізвище, як одразу починали говорити, що вакантних місць немає, хоча я точно знав, що робітники їм потрібні – навіть некваліфіковані. Зрештою, мене взяли чорноробочим на взуттєву фабрику – пакувати та вантажити зранку до вечора коробки з мештами.
У мене в голові тоді ще була купа марксистських ілюзій – як я тоді пишався належністю до робітничого класу! До класу, що рухає вперед історію! Свіжими були ще події в Польщі 1980-1981 років – нікому невідомий до того електрик з Гданська змінив хід історії. Я, звичайно, навіть не думав собі ставати українським Лехом Валенсою, але був просто переконаний у реальності «українського синдрому» - наступною ареною бастувальної боротьби мала стати Україна. Але я швидко розчарувався в пролетаріаті – я побачив глуху і темну масу дуже далеку від боротьби за нормальне людське суспільство, виснажливу фізичну працю, що відбирала всі сили, не лишала нічого для творчості, книг, пошуків, духовності…
Я зрозумів, що довго я так жити не зможу – рано чи пізно я зірвусь – а одне необережне слово і я за ґратами. Шкірою відчував, що коло звужується. Виходу немає. Я не збирався ставати «професійним революціонером» - але сама система штовхала мене туди. З часу мого минулого короткого студентства я зрозумів найважливіше: в країні існує справжнє підпілля – коло людей які ведуть непримиренну боротьбу з режимом за свободу і визволення мої нещасної поневоленої Батьківщини. Водночас існує «опереточне» підпілля і фронда. У серйозне підпілля шлях мені був закритий – за мною слідкують. З «опереточним» підпіллям, що було насичене провокаторами і фрондою справу мати було огидно. Лишалося одне – шлях самотнього вовка. Боротися з системою наодинці справа безнадійна і смертельно небезпечна – доведеться загинути так і не дочекавшись падіння совітів та імперії. І ніхто навіть не згадає. Як не згадують сотні тисяч борців полеглих за волю протягом століть нескінченних війн, нескінченної боротьби…
Проте в той час я мало думав про сумні перспективи. Цей розхристаний час мого життя був по своєму цікавим і насиченим новим – голосами з радіоприймача, книгами, релігійними пошуками – я тоді вперше захопився буддизмом. А ще – я чисто випадково придбав чудове видання Миколи Гоголя українською мовою прекрасно і вишукано проілюстроване – читав просто з насолодою.
Проте, думки про безвихідь інколи приходили і не полишали.
Одного весняного дня я йшов по вулиці міста і раптом побачив двері з написом «Військомат» - і зрозумів: вихід є! Я тут же сміливо відчинив двері. У кабінеті я очікував побачити дебелого майора з фразою на устах: «Патріотам усюди в нас дорога!» Але ні – в кабінеті сиділа молода дівчина.
- Я хочу в армію! Мені вже є вісімнадцять років! Я хочу захищати Батьківщину!
- Ну, то чекайте, як прийде повістка!
- Та я чекаю, чекаю, а вона все не приходить! Я хочу в армію вже!
- Ну, то я к дуже хочете – ось – виписую при Вас… Тримайте! Завтра якраз медкомісія…
Далі все пішло як по конвеєру – медкомісія і три співбесіди. Були в компанії зі мною переважно якісь молоді люди, що явно вже встигли позловживати алкоголем і «втомитися від життя» (все, мовляв, уже пережили, хіба що армії не бачили) – вони штучно і награно сміялися і дивились навколо цинічним поглядом. Тоді я вперше дізнався, що в Радянському Союзі є наркомани і то чимало. Кожному перевіряли вени і питали чи він не коловся. Більшість в армію йти, звісно, не хотіли, але як це не дивно, було крім мене ще троє добровольців які діяли так само як я – самі прийшли до військомату з бажанням на устах. Я встиг з ними переговорити в шумних коридорах. Один виглядав досить інтелігентно:
- Чому ти хочеш в армію?
- Раніше сядеш – раніше вийдеш!
- Цей принцип тут не діє.
- Просто зараз ідуть нормальні набори в нормальні війська, в нормальні частини. Потім підуть набори в стройбат, на Землю Франца-Йосипа, до чорта на кулички. Краще зараз і добровільно.
- Тоді зрозуміло.
Інший нагадував зовні якогось хулігана, але на співбесідах просився в Афганістан. Йому, звісно, обіцяли посприяти.
- А ти чому так рвешся в армію? Ще й туди?
- Я хочу вбивати людей і гвалтувати жінок! Тут це погано закінчиться, а там… Війна… - в нього заблищали очі і стиснулись кулаки. Я зрозумів, що він говорить правду. І справді цього хоче. Не просто хоче – жадає!
Третій запевняв, що хоче служити на флоті, плавати на кораблі на морі-океані. Переважно новобранці панічно боялися «покупця» у морській формі – служити ж три роки замість двох. Коли з’являвся такий – лунав переляканий голос: «Маріман!», і всі починали вдавати з себе п’яних, ховатися під лавки чи просто не відгукуватись на прізвища. А тут – волонтер! Несподівано в коридорі з’явився морський офіцер: «Хто тут хоче служити на флоті? Ти? Ну, ходімо!» - і поплескав його по плечу. На устах посмішка, а в очах сум і туга: «Ех, хлопче, не знаєш ще ти, що таке служба на флоті!»
Через пару днів я вже стояв рано вранці пострижений «на лисо» біля дверей військомату в очікуванні автобусу. Лунала мелодія «Прощання слов’янки» і ридали матері розгублених юнаків. У кожної на обличчі було написано одне: «Можуть відправити в Афганістан!» Один мій знайомий тоді ж справді туди потрапив і повернувся додому без ніг. У мене виникло відчуття яке довго не полишало мене – мені здавалось, що він пішов на ту війну замість мене. Це я повинен був туди потрапити і загинути там. Але потрапив він і лишився калікою…
Через хвилину автобус вже віз мене і купу юнаків в невідоме. В одних на обличчях був переляк, в інших – байдужість, ще в інших – розгубленість. Один без кінця повторював: «З дітиськами забирають! З дітиськами забирають!» У нього було вже двоє дітей і було йому вже 26 років – думав, що уникнув служби. Але загребли, бо «гребли» тоді всіх. Хоча це було незаконно. Але вони послалися на якусь постанову…
А в мене було відчуття, що все це відбувається не зі мною. А з кимось іншим…. Але як це не дивно, я справді хотів до армії. Щоправда, я хотів зовсім до іншої армії. Але тої армії до якої я хотів давно не існувало…
(Написано на основі реальних подій 1983 року. Малюнок з мережі. Хто автор - не пам;ятаю, але йому дуже вдячний.)