Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Contra spem spero!
Прочь, вы думы - осенние тучи!
За окошком сияет весна!
Хватит мне душу юную мучить
Вот такими ночами без сна.
Нет, смеюсь я сквозь слезы как прежде,
Звонкой песней встречаю беду!
Со своей безнадежной надеждой
Буду жить я, а тучи уйдут.
Я сажаю в бесплодной пустыне
Семена неземной красоты.
Чтоб ростки на ветру не остыли,
Поливаю слезами цветы.
И от слез тех горячих растают
Эти льды, что как камень тверды.
И вернутся домой птичьи стаи,
И взойдут среди праха цветы.
Я несу на крутую вершину
Эту тяжкую ношу свою.
Верю в то, что в пути я не сгину
И весеннюю песню пою!
До утра не смыкаются очи:
Я все жду, что развеется дым,
И укажет дорогу средь ночи
Ясный луч путеводной звезды.
Да! Смеюсь я сквозь слезы как прежде,
Звонкой песней встречаю беду.
Со своей безнадежной надеждой
Я живу. К черту хмарь моих дум!