Відмічені всі дати буття.»
(Максиміліан Волошин)
Спав я міцно: далася взнаки перевтома. Крім того в наметі було тепло – буржуйку палили славно і спальник у мене був «буржуйський» - теплий. Снилися мені мертві. Снився один вбитий солдат з мого взводу: снилося, що я привів його в лікарню і прошу доктора зробити йому обстеження, бо солдату, мовляв, погано. І усвідомлюю, що солдат вже мертвий, хоч і поводить себе як живий. Веду його до іншого доктора, а в кабінет черга. Дивлюсь, а в черзі одні вбиті солдати. Чи то прийшли з того світу лікуватися, чи то я потрапив в минуле і знаю, що всі вони загинуть. І кожного впізнаю: цього вбили місяць тому, цього два, цього три місяці тому…
Потім раптом прокинувся: нас підняли серед ночі. Вишикував свій взвод: навколо тьма, падає легкий сніг – але не пухнастий, а дрібний і колючий. Земля притрушена білим, чіткі собачі сліди – ведуть туди – в ніч, в темряву – ніби вказують нам шлях. Команда: «До машин!» За нами вантажівки з причепленими мінометами «Сани» та сірими мінами в ящиках. Ми їх вчора довго «кінспорядили». Міни совкові – ні підривники, ні вишибні заряди нормально не входили. Довелось використовувати шматки дерева та молоток (що не можна робити категорично). Я дивився як луплять по бойових мінах молотком і думав: ніхто з них (навіть я) не усвідомлюють себе камікадзе, хоча всі розуміють, що в будь-яку мить все і всі можуть злетіти в повітря – вибухнути, але всім вже все одно. Бо треба стріляти, а інших мін немає. Лунали навіть дурні жарти в стилі чорного гумору про «польоти в небо».
Ми все їхали в темряві, а я згадував вчорашній свій дзвінок до однієї старої подружки (25 років знайомі) – я був тоді у зоні зв’язку і хотілось довідатись як там наші спільні знайомі. Я так і не додзвонився до подружки, а потім прийшла СМС: «Я в театрі, говорити не можу.» Я так здивувався – мене понесло на сентименти – виявляється десь існує світ (при чому в цій же країні), де люди ходять в театри, слухають музику, розважаються, не бачать кожен день смерть… А потім подумалось: адже я теж в театрі, тільки дивлюся щодня більш цікаву, динамічну і більш насичену подіями виставу. І навіть я актором у цій виставі. Щоправда, тут вбивають по справжньому – не так, як в грецькому театрі – бутафорськи, а по справжньому, як на арені римського Колізею, у драмі гладіаторів. Навіть пісок під ногами – ну чисто латинський, як на арені. Ми гладіатори. По телевізори глядачі дивляться на нас, споглядають нашу трагедію. І тим глядачам теж потрібно тільки «хліба й видовищ».
Ми так і їхали – в машині темно. Хтось ввімкнув ліхтарик – з темряви випливли сумні обличчя солдатів. Я не стримався: «Вимкніть ліхтарик! Навколо тільки сумні обличчя. Хочу темряви…» Тільки через мить, коли знову очі відпочивали у тьмі зрозумів: я говорю як хайдзін, складаю мимоволі хокку… Мотор і далі гудів, машину хитало, чомусь згадався Кіплінг:
«Якщо все одно колись в землю ляжемо і я, і ти
Так чому б не сьогодні без суперечок і суєти?»
Привезли нас на бліндаж «Вівторок» - не знаю хто і чому придумав цій позиції таку iдiотську назву. Але таке було відчуття, що возять нас не в просторі, а в часі – з одного дня тижня в інший. Навколо сніг, пісок – там, де земля розволочена вирвами, уламки якихось дощок, кущі і суха трава (місцями спалена вибухами), розбиті снарядами шанці і бліндажі. Ледве сіріє. Десь лунає канонада. Хтось по комусь стріляє. Судячи по всьому сепаратисти по нашим. Коротше, ситуацію я «не Копенгаген».
Швидко розгортаємо міномети, ставимо бусоль: ледве стигли навести, як по рації голос СОБа з СОБаковоза: «Сайгон», я – «Кондор»! Ціль 103, піхота. Приціл 563, кутомір 16-03, заряд другий, осколково-фугасним, підривник осколковий, одна міна, вогонь!» І пішло! Куди стріляємо, звісно не бачимо. Одна міна за другою – ледве встигаємо відновлювати наведення. Хто не був у справжньому бою, той не знає оцього шалу, цієї ейфорії – коли тіло вже не відчуває болю, коли все одно – загинути зараз чи років через 50 нудного життя, коли грім пострілів мінометів і вибухів – і вже байдуже: це наші міни рвуться чи стріляють по нас. Тільки крики між пострілами: «Лівіше 0-23, приціл 568, три міни швидким, вогонь!», «Міномет, постріл!!!» Запустили мін по 20 кожен міномет, коли пролунав голос СОБа по рації: «Ми влучили! Ми їх поклали! Цілу роту сепаратистів змели! А тепер ходу звідти! Ходу!!!» І для чого він по рації таке прямим текстом??? Оригінал у нас СОБ – ех, молоде, зелене, емоційне. Певно, перший раз роту сепарів замочив і перетворив у ніщо. Ні щоб просто: «Ціль вражена. Змінити дислокацію!» Чи щось таке. Все таки наш СОБ в душі цивільна особа. Ще й романтик. Але то байка. Ми їх замочили! У боргу я не лишився – СОБу по рації процитував Шекспіра.
Згорнули міномети і ходу. Навколо гримить, але нас «відповідною» не дістали. Чи то взагалі не по нас стріляли. Серед сепарів вистачає безтолкових артилеристів, що стріляють не туди або не тоді. Нам просто пощастило. Нас не накрили. Ми встигли втекти. Відчуття ейфорії поступово проходить. Тіло знову відчуває холод, а шлунок голод. А ось і зупинка, короткий відпочинок і скромний обід серед поля. Але вже далеко від передової – канонада доноситься вже здалеку, ніби з потойбічного світу.
Набивши шлунки чистимо міномети. Запах солярки і порохового диму, яким просякнуто все. Не стою в стороні – чищу міномети разом з солдатами. Так само як і солдати заляпаний соляркою і брудом. Щоб збадьорити солдат починаю розповідь у своєму стилі: «Я колись служив матросом на «Еспаньйолі», так у нас на кораблі були гармати точно такого ж калібру як наші міномети. І теж не нарізні, а гладкоствольні. Заряджали ми їх так: насипали порох через жерло гармати, потім затикали пиж, потім у ствол вганяли кругле ядро. При основі гармати була дірка – туди вставляли гніт і запалювали. Я тоді курив люльку (а тоді тютюн був в дивовижку) і запалював гніт іноді прямо з люльки. А диму було після пострілу! Не те що від наших мінометів. Просто хмари диму! А годували нас погано – набагато гірше ніж тут – одними сухарями і солониною. Такою солоною, що просто обпікала губи. Ми її відмочували в морській воді, щоб не була такою солоною, але це мало допомагало…» Солдати сприймають мою розповідь серйозно, обличчя сповнені співчуття і якогось суму і здивування: «А Ви в якому році служили?» «У 1602, у флоті її величності королеви Єлизавети!» Зіниці у солдат розширюються (певно від здивування), але ніхто не сміється – жартів вони не сприймають, не розуміють. У кепа дах поїхав, не інакше… Але ніхто не подає виду, всі продовжують чистити міномет. Цих людей уже нічим не здивуєш, все вони сприймають як факт. Ну, подумаєш, кеп вважає, що вже жив колись і не раз – мало в кого в голові які дивацтва…
Мої жарти давно ніхто не розуміє. Тільки один сепаратист якось зрозумів мій жарт: сепари якось пішли на нас в атаку, а я в них з крупнокаліберного кулемету почав стріляти (жартома, звісно, бо нічого серйозного в цьому божевільному світі не буває), влучив одному сепаратисту в голову, так він одразу і зрозумів мій жарт, розкинувши мізками…
А ось і табір. Можна трохи відпочити і погрітися біля буржуйки. Хоча який там відпочинок – в голові продовжують звучати вибухи… І варто заплющити очі, як виникають у свідомості картини бою. І так буде цілий вечір і цілу ніч – сон повертає нас на передову. І тут ніякі заспокійливі не допоможуть. Але якось раптом стає спокійно і умиротворено: ми це зробили, ми сьогодні розбили сепаратистів і зупинили їх спробу наступу. До мене на спальник стрибає наш табірний кіт Томик (його всі люблять, він приходить в гості до відпочиваючих солдат і муркоче) – тваринка, яка приносить радість. Пухнастий і добрий. Стає якось затишно. Розмовляю з котом: розповідаю який у мене є чудовий дім і який в мене вдома є кіт. Хто-хто, а Томик мене розуміє. У голові крутиться. Виникає відчуття, що я злітаю в повітря і літаю навколо буржуйки у якійсь дикій круговерті…
P. S. Позивні СОБа та ім’я кота змінені – кіт теж на службі Україні – мишей в таборі ловить, а від тих москалів всього можна чекати…