Ты знаешь – помню я, как в Дублине дождит
Печально, если летом заправляют
Все те же капли. Мимолётна жизнь
Средь города. Июнь опять катает
По небу тучи, а пастух безмолвен,
Седой, укутан в белое. Виновен,
что так - от скуки этот остров траворунный
Засеял мифами. Чертополохом песен.
Недаром ведь слепая морось утром
Земле друидов день провозгласит –
Что станет истиной. Из мутной взвеси
Туманов и опавшей в зелени росы
Слагал я книгу, позабыв на миг
что каждый холм здесь чья-нибудь могила.
А каждый камень волшебством налит:
Вещун - Ирландии-вдове грядущего мерило.
На вересковой круче я, почуя ветра шквал,
Незабываемое имя Конайре** назвал.
Примечания:
* Действительно, из росы и тумана у нас в Ирландии слагают песни.
** Конайре Мор мак Месс Буахалла.
Сколько бы ни стоять зелёным холмам в Ирландии, столько будут помнить о нём...
*** Калидаса писал когда-то «Облако-вестник», но у нас в Ирландии был когда-то камень-вестник. Был. А куда он исчез – никто и не знает...
Камiнь-вiстун
«Клянусь тим, чим клянеться мій народ,
не гідно воїну вертатись живим,
кинувши на погибель свого короля.»
(Скела «Руйнування Дому Да Дерга»)
Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить
Так сумно, коли літо верховодить
Всі ті ж краплини. І життя як мить
Посеред міста. Червень котить
По небу хмари, а пастух мовчить:
Той – в біле вбраний. Сивочолий,
Що від нудьги цей острів траворунний
Засіяв міфами. Колючками пісень.
Бо недарма оцей мокряк понурий
Землі друїдів провіщає день –
Отой, що справжній. Із роси й туману*
Я книгу склав в зелене вбрану.
І позабув на мить, що кожен пагорб тут
Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
Вістун, який пророчить неминуче.
А я собі на вересовій кручі
Ірландії-вдови із вітром розмовляв,
Ім’я безсмертне Конайре** назвав.
* - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.
** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…
*** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…