Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:
Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.