За марно прогарцьоване життя,
Що не відшепчуть жодні ворожбити,
За дурість, невідкриті відкриття...
За все, що міг – але не зміг зробити.
А також і за те, що наробив…
О Боже мій! Не підберу лопати,
Щоб розгребти того лайна горби,
Та держака при тім не поламати…
Прибравши всі залишені сліди,
Марнотний розум, той химерний костур,
Відкинути, не дивлячись – куди,
І заспокоїтися, слухаючи простір.
Відчути час, який усе знесе,
Всі благовістя і усі погрози,
Згадати все – аби забути все.
І лити сльози, і ковтати сльози,
Гіркосолоний трунок каяття.
Допивши до останньої краплини,
Розплутати мереживо буття
І повернутись у первісний стан дитини.
А в мить за тим, як Дажбог ліг за край,
На берег вийти. Дивлячись на зорі
У ритмі хвиль зітхнути: "Поруч – Рай!"
І – розчинитися у тому небі-морі.