В саду вишневому, вогнем, що допалав,
жаринки ще цвітуть над головою,
та фенікси, воскреслі від заграв,
все тьохкають і поминають Гойю.
Між пальців - попіл, так живуть в раю,
мені признався кореш по сараю:
"Спочатку - Богу душу віддаю,
та втім, як похмелився, забираю".
Химерний мій садовий інвентар,
багато незнайомих в нім машинок:
змахнеш веслом - розплавиться янтар,
вивільнюючи древніх комашинок.
…гуде і завмирає термін Ц,
клубоче термін сарани і гнусу,
розкрита навстіж хвіртка, а в кінці
оцих віршів – лиш цятка від укусу.
Дмухнеш на неї – квітня карусель,
гори, не тлій, не пнися до розпаду,
і цятка обернеться на тунель -
до іншого, із абрикосів, саду.
(оригинал)
ТОЧКА ОТ УКУСА
В саду вишневом, как на дне костра,
где угольки цветут над головою,
лишь фениксы, воскресшие с утра,
еще поют и поминают Гойю.
Меж пальцев — пепел, так живут в раю,
как мне признался кореш по сараю:
“Вначале — Богу душу отдаю,
затем, опохмелившись, забираю…”
Причудлив мой садовый инвентарь,
как много в нем орудий незнакомых:
взмахнешь веслом — расплавится янтарь,
высвобождая древних насекомых.
…гудит и замирает время Ц,
клубится время саранчи и гнуса,
распахнута калитка, а в конце
стихотворенья — точка от укуса.
Подуешь на нее — апрель, апрель,
гори, не тлей, не призывай к распаду,
и точка превращается в туннель —
к другому, абрикосовому саду.
* * * *
Олесі
Про що з тобою говорить,
Звіря моє? Зима. Хотілось, -
Принаймні, светр розпустить,
щоб щось у світі розпустилось.
На гілках і в кишенях - нуль,
країна, інколи віршує,
здебільшого - дарує біль.
І біль – з натхненням тут межує.
О, цих хатчин морозний чад,
содомський алкоголь, спіткання.
Ти одинокостям вітання -
не вір: закохані мовчать!
Звіря моє, в обіймах літніх
я сам себе не помічав,
і тисячі віршів тендітних
тобі, кохана, не сказав.
Тепер - зима, роздолля срібних
церков, та хрип саней лихих.
І ледве чутно віють з прірви
Моєї милої духи…
(оригинал)
* * * *
Олесе
О чем с тобой поговорить,
Звереныш мой? Зима. Охота,-
порою, свитер распустить,
чтоб распустилось в мире что-то.
На ветках и в карманах - голь,
страна, одной рукой страничит,
другой - дарует боль. И боль -
здесь с вдохновением граничит.
О, этих дач морозный чад,
раздетый алкоголь, обеды.
Ты одиночествам беседы -
не верь: счастливые молчат!
Звереныш мой, минувшим летом
я сам себя не замечал,
и тысячи стихов об этом
тебе, родная, промолчал.
Теперь - зима, широколобость
церквей, больничный хрип саней.
И еле слышно пахнет пропасть
духами женщины моей...