Барвами убрані, ніжними, тихими, Квіти осінні, що днем заколихані. Сонце над обрієм низько - торкається, Гір тих блакитних, і сосен, що тануть в них… Шепоти трав –пліткарок розносяться, Хай гомонять, скоро вже скосять їх.. Листя-кораблики, шлях обираючи Плутають в водорості, там і лишаючись… Стежку-язик луки проковтують, Тане краплиною в мареві Осені Птахи курличучи небо пронзають – Пір’ячку холодно, отож і тікають, Тільки людина під осінь не змінна … Шапку натягує, светр, душегрійку, Ні!?.. Роздягнутись, з Природою злитись, Ха! Як це можна, це ж застудитись! І засинає під Осінь Природа, «мертва» ж людина шниряє повсюди. Тішеться – думає відгородилась, Домом, одежею, від неї закрилась. Ох і дурна ж! І від чого радіти? Мати – Природа. Ми- її діти. Мати в нас Вічна, І вічно питає: «Люди, прокиньтесь, я вас благаю!» Неслухи діти, - заводи, машини, - Ось що цікавить нашу людину. От і закопують тих інженерів, і докторів, міліонерів, «мудрих» попів, наркоманів, банкірів… Мати ж Земля слухняно приймає Чорні гроби – Дітей не карає… Скільки ж нам можна над нею знущатись, Може ж і в неї терпець увірватись!