Дідусь зрадів
І пригнув до авто,
Сказав: „Поїхали же швидше!”
Поїхали…
І ось вони вже проїжджають
Миколаїв,
Ріг Кривий,
Дніпропетровськ.
ДАІ штрафує їх із лісу.
На митниці у черзі побував більш три години,
Поїхали однаково довільні та сумні.
Проїхали Білгород – місце це російське.
Проїхали Саратов,
Сизрань,
Їх селища,
Або „деревни”, як кажуть на Русі.
Відпочили та попоїли їжі,
Поспали.
Дід спав у машині,
Козаки та жінка хропіли нагорі.
На ранок пішов дощ,
Йшов до самої крайньої точці,
Куди вони потрапить зібрались.
Уральські гори,
Челябінські заводи,
де можна легко прокинуться на ранок чорної мавпою,
Ліса сибірські бачили вони.
Уфа,
Курган,
Ішим та Казахстан
Летіли швидко, як хвилини.
І ось вже Омськ,
Де відбував острожну каторгу один письменник впродовж чотири роки.
Велике місце це,
Великі вулиці,
Великі спогади,
Великі люди.
В прямому розумінні вони великі,
Як мій один знайомий пане Горобець.
Пробувши в Омські двадцять днів,
Зробивши справи,
Вкусивши їжі,
Оглянув пам'ятки та переконавшись що:
По-перше: вулиці чисті,
По-друге: народ не ввічливий,
По-третє: дома великі та низькі, як і в любої другої країні СНД.
Але дороги набагато краще,
Бензин чи друге паливо в цині,
Зате великі ціни на харчі.
І ось зворотній шлях.
Авто німецьке їде до митниці чомусь в два разі швидше, ніж тоді.
І дід, москаль,
І жінка, яка говорить, що не дуже любить Україну,
Полегшено зітхають,
Коли авто стає колесами на українську землю.
І всі вирішують, що прибули на батьківщину.
Коли приїхали вони до дому,
То зрозуміли разом, що
Країна наша на долоні
Така малесенька,
Така беззахисна,
Така красива
Як зіронька на небі, чи рання й пробуджена весна.
Від сходу до заходу,
Від одного кордону до другого
Можливо їхати весь день,
І все -
Закінчиться країна.
Чому ж ми браття так живемо?
Невже не можна взяти віник, підмести?
І буде чиста Україна, зрадіють наші дітлахи .
Відразу ненька засіяє,
Заблищить прапором
І закричить від радощі.
Тоді російський президент нам скаже:
Хочу війти в країну вашу
Та стати підданим на вік.
О.К. 2010