Тут розтулилися сторінки преді мною,
І стали літери усі на повний зріст,
Дивлюся я і слова не промовлю,
З’явились раптом очі, рот і ніс.
Дивлюсь, щоденник каже щось до мене,
І голос все становиться гучніш.
Та чую мову я якусь, раніш не вчену,
Бо він там щось бурчить собі під ніс.
Тут раптом каже: «О, привіт, дівчино!
Я довго мріяв знать, яка ти є!»
(Мені немов язик щось відкусило,
Не можу й слова мовити на це)
Продовжує: «Давно твої читаю
Думки, що пишеш ти на самоті.
Ніяк безглуздою тебе я не вважаю,
А думаю я зовсім навпаки.
Цілеспрямована, вразлива та відверта –
Побачив я ще з перших сторінок, –
З великою, відкритою душею,
Яка повна любові і тривог.
Ти, бачу, друзів маєш не багато,
Та всі вони – надійні, добрі люди.
Ти любиш їх, цінуючи турботу,
Вони тебе ніколи не забудуть.
І не дарма відвертість так цінуєш!
Не часто зустрічаються такі,
Які наперекір своїй натурі
Не строять лабіринти й загадки.
Та вдача твоя не така й проста вже,
Ти часом коїш клопоту собі.
Та все одно за це тебе цінують,
І я ціную також це в тобі.
Наприкінці хочу лише сказати,
Я рад, що познайомився з тобою,
Мені й надалі можеш довіряти…»
Та тут я щось хитнула головою –
Прокинулась. Переді мною спокійно
Лежить старий-старий щоденник мій.
Сховаю я його кудись надійно,
В віддаленішу часточку душі…