Вже час, одчинися, Сезаме, даруючий щастя.
Тернистий мiй шлях, сподiваюсь, додому веде.
А дома не треба вiд кривди щодня захищаться,
Як це вiдбувалося на чужинi де-не-де.
Еолова арфа – чутлива душа i ранима –
Сприймає вiдлуння сердець, пам’ятаючих все.
Душi в унiсон вiдкликається пошепки рима,
Знання таємниче чарiвне до когось несе.
Душа моя в свiтi когось нерозсудливо кличе,
Душа моя знає, що щастя можливе завжди,
Бо десь бiля краю землi є моя Беатриче,
Бо щастя – вона i пора повертатись туди.
Вона – синiй птах мiй, омрiяна казка, надiя,
Що марить, з буденним моїм животiнням невлад...
Колись повернусь – (не помiчена свiтом подiя),
Щоб жити у радостi i доглядати свiй сад...