Коли любов - вона вродлива, Із ночі спрагло повінь п;є, Чекає вранішньої зливи, Щоб довести усім - я є! Бліда, розгублена, і - справжня, З вінком неписаних сонет, Раптова, близька-недосяжна, І їй байдужий дзвін монет… У славі променів наступних, В очах, змальованих з зірок, - Такий невимовлений смуток! Враз зрозумієш, ЩО Є БОГ